Унікальна, несхожа на інші українська культура виткана з безлічі яскравих явищ. Частину з них привнесли самобутні народи, які і сьогодні проживають на території країни.
Бойки
На північних і південних карпатських схилах в долинах річок Лімниця, Сан і Уж розкидані села бойків. Про те, хто були далекими предками сучасних бойків, ворожать досі, іронічно помічаючи, що чорнила на бойків витрачено вже більше, ніж залишилося їх самих. Хто ж вони: нащадки сербів або стародавнього слов’янського племені білих хорватів? А, може, їх предками були кельти з племені бойїв? Питання залишається відкритим.
Самі бойки нерідко називають себе «верховинцями». У них все по-бойківськи незвично. Розмовляють на бойківському діалекті. Часто вживають частку «бойє» – означає «тільки, так». Гостей пригощають печеною картоплею, солоними огірками, капустою, салом, холодцем, і неодмінно підносять чарку Криївки. Бойки будують монументальні і прості хати: стіни складають з масивних ялинових колод, дах криють переважно «китицями» (пов’язаними солом’яними снопами). Вікна, двері, ворота розписують дивовижними орнаментами. Одним з важливих елементів розпису є, до речі, «древо життя». Радієш, побачивши такий будинок: веселий, з настроєм! А якщо стане сумно, бойки завжди готові згадати про старовинний бойківський танець Бітля, який виконується попарно, стоячи на бочці.
Гуцули
Їх називають українськими горянами. Гуцули вільнолюбні й незалежні.
Гостям раді, але чужих в рідню записати не квапляться.
Люди-феєрверки, – це, мабуть, про них. Величезну увагу гуцули приділяють одягу: люблять вбиратися, причому навіть чоловічі куртки киптарі розшиті золотом і прикрашені помпонами.
У багатьох гуцулів будинки також прикрашені: кругом розшиті рушники, килими. Меблі прикрашені хитромудрим різьбленням. Окрім вбрання люблять гуцули зброю. Здавна вважалося: два пістолі за широким поясом має тільки бідний гуцул. А ще вони прагнуть показати себе всьому світу: ось ми які, статні, ошатні, спритно танцюємо і вміло працюємо.
Гуцули вельми гарячий народ, але при цьому вміють стримувати свою буйну вдачу. Щоб не зірватися, гуцули нібито майже не п’ють спиртне: на дві сотні гостей, які прийшли на весілля, можуть виставити пляшку горілки. Гуцули живуть на Івано-Франківській, Закарпатській та Чернівецькій областях України. Про значення слова «гуцул» досі ведуться суперечки. Одні вчені вважають, що етимологія слова сходить до молдавського «гоц» або «гуц», що означає «розбійник», інші – до слова «кочул», що означає «пастух». Як би там не було, але гуцули завжди вважалися умілими чабанами. Для передачі сигналів під час свого перебування в горах пастухи-гуцули використовували довгу дерев’яну трубу – трембіту (вона ж виступала в ролі музичного інструменту).
А ще тут як і раніше сильні традиції шаманізму. Якщо пощастить, можна зустріти гуцульського мольфара. У давнину їх називали «земними богами», а сьогодні – знахарями, чаклунами, цілителями (це залежить від того, білий мольфар або чорний). Мольфари користуються незаперечним авторитетом: їхні пророцтва збуваються, відомі також випадки зцілення безнадійно хворих людей.
Лемки
80-90-ті роки минулого століття часто називають початком відродження народності лемків.
За однією з версій, предками лемків були стародавні племена білих хорватів, які проживали по схилах Карпатських гір.
Багато трагедій довелося пережити лемкам: знищення в Талергофському концтаборі, насильницьке переселення в рамках спецоперації «Вісла».
Сьогодні частина лемків живе в Україні, інша частина – на території Польщі, третя – у Словаччині. Живучи в Україні лемки переважно вважають себе частиною українського народу, хоча можна зустріти і тих, хто виступає за «відокремленість» (національну самодостатність).
Лемки намагаються зберегти свої національні особливості, в першу чергу, мову. Мову лемків просто відрізнити по постійному наголосу на передостанньому складі (на відміну від рухомого наголосу в вимові східних слов’ян), твердому «и» і частому вживанню слова «лем» («лише», «тільки»).
Традиційні вбрання лемків легко впізнати. Чоловіки носили суконне пальто чуганю, незвичайне для українців, жінки – білі косинки і широке візерункове намисто «силянку». Сьогодні на базарах Західної України можна зустріти дерев’яних орлів і обплетені дротом тарілки – зразки традиційного ремесла лемків, іменованого «дротярство». До лемків зараховували себе багато відомих осіб, але найвідомішим лемком був, мабуть, Енді Уорхол (справжнє ім’я Андрій Варгола) – культова особистість в світі поп-арту.
Буковинці
Буковинські села в Чернівецькій області впізнаються відразу: будинки розташовані щільно один до одного, і кожна хата немов змагається з сусідською нарядом і охайністю.
Буковинці неодмінно білять свої будинки і прикрашають їх двома кольоровими смугами. Верхня, розписана орнаментами, йде під покрівлею і зорово з’єднує дах зі стіною; нижня, – яскраво червона або синя, – виконує практичну функцію: захищає низ дому від бруду.
Деякі господарі прикрашають будинки пілястрами з химерними капітелями і фарбують стіни між вікнами в яскраві кольори.
Поруч з кожною хатою – охайний дворик з такими ж яскравими і акуратними будівлями. Особливі у буковинців і храми: вони складаються з квадратних зрубів і здалеку дуже схожі на хату. Така, наприклад, церква св. Миколая в Берегометі, побудована в 1786 році. На внутрішніх стінах храму збереглися рідкісні зразки буковинського живопису, в тому числі фрагменти «Страшного суду». Величезну роль у формуванні культури і традицій буковинців зіграли російські старообрядці-ліловани, які почали переселятися на території сучасної Чернівецької області в 20-ті роки XVIII століття.
Подоляни
Поділля – історична місцевість на півдні України в межиріччі Дністра і Південного Прута.
Предки сучасних подолян почали заселяти ці території імовірно в 4-3 столітті до н.е. Багато пізніше тут була зведена фортеця Кліпедава, навколо якої з часом виросло місто Кам’янець-Подільський.
Самобутня культура подолян зазнала безліч впливів: і росіяни старовіри, і поляки, і євреї, і вірмени по крупицях збагачували їх побут і традиції.
Тому й можна зустріти в цих місцях католицькі костели, православні храми, мусульманські мінарети. Вся еклектичність культурних традицій подолян, як у дзеркалі, відбивається в їх декоративно-прикладній творчості – гончарстві, ткацтві, вишивці і лозоплетінні.
Традиційний одяг багато декорований, прикрашений вишивкою і мережкою. Подільські жіночі сорочки, рукави яких вишиті мудрими візерунками, відомі далеко за межами України. Не меншою популярністю користуються і самоткані килими з «мовцями» рослинними або геометричними орнаментами.
Мазані стіни подільських хат злегка підсинені, окремі фрагменти підведені червоною глиною, внутрішній інтер’єр щедро прикрашений розшитими рушниками. Навіть печі – священне домашнє вогнище – подоляни розписують «сосонками» і «хвощами».
Цікаво, що у стародавніх подолян був широко поширений культ землі: копати, «бити» її без потреби вважалося неприпустимим. До наших часів дійшли відомості про так звану «Клятву землею», коли людина опускалася на коліна і набирала у рот землю. Вважалося, що чудодійна сила землі зцілювала від ран і опіків. Подоляни також вірили, що «рідна земля» в якості амулета здатна захистити солдата від кулі ворога.
Населення планети – картина дуже строката в расовому, етнічному, культурному та мовному відношеннях. Кажуть, сьогодні на Землі існує близько 4 тисяч народів, або етносів. Багатьом народам, особливо численним, розселеним на великій території, притаманний поділ на субетноси або етнічні групи. Він пов’язаний із расовими, територіальними, культурними та конфесійними особливостями, а також – рівнем самосвідомості.
Поліщуки
Поліщуки — етнографічна група українців та білорусів, розташована у районі українсько-білоруського міжетнічного кордону. Відповідно, Полісся містить у собі риси як української, так і білоруської культур.Українські поліщуки (а саме – мешканці сучасних Київської, Житомирської та Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Певна відособленість наших поліщуків від сусідніх білоруських та загальна ізольованість Полісся позначилися на специфіці культури та способу життя населення.
Основна своєрідність цієї культури полягає у консервації її архаїчних рис. Це помітно, насамперед, у шлюбно-сімейній сфері. Полісся — один із тих регіонів, де досить довго зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім’ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право переходу майна після смерті глави сім’ї належало старшому братові, а не синові чи дружині, як це було прийнято у більшості регіонів України.
Архаїчними особливостями відзначилася також і матеріальна культура, зокрема житло. Його планування залишалось типово українським (“хата + комора” або “хата + сіни + хата”), але архаїчним воно було за матеріалом та конструкцією. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом “накатом”, опалювали нерідко “по-чорному”.
Вплив культури Київської Русі відчувається і в елементах одягу (обруси, зав’язки, серпанки), і в обрядовості (“викликання померлих на розмову”, “водіння куща”).
Виходить, що поліщуки завдяки своєрідності історичної долі та специфіки природних умов зберегли для нас давнє етнокультурне коріння, а в ширшому плані — зв’язок між поколіннями та набуту спадщину. Варто сказати, що у 2012-му році було проведено соціологічне дослідження, що визначало стан збереження культури поліщуків як України, так і Білорусі.
“Вживаність етнокультури у побуті оцінювали самі жителі за 10-бальною шкалою. Середній індекс дотримання традицій у побуті наших співвітчизників – 4,9, а білорусів – 4,4. Відповідно, українські поліщуки, незважаючи на спустошеність території внаслідок Чорнобильської катастрофи, змогли краще зберегти свої традиції, ніж представники цього ж етносу у Білорусі”
– сказав ініціатор дослідження Юрій Привалов.
Литвини
Отже, ми вже знаємо, що у складі українського народу є найбільш відомі три західні етнографічні групи – гуцули, бойки та лемки. Культура й побут, походження й межі розселення їх висвітлені в численних статтях та ґрунтовних монографіях. Менше пощастило поліщукам і вже зовсім мало етнографічного матеріалу маємо про литвинів.Перші доступні нам відомості про них як своєрідну групу населення Північної України припадають на початок ХVІІІ століття. Своїм походженням назва “литвини” (“литвяки”)завдячує державно-політичним чинникам. Адже Сіверщина довше, аніж інші українські землі, перебувала у складі Великого князівства Литовського, що й зумовило її відрив від України на певний час.
Нині литвини живуть на крайній півночі України по обох боках Десни в середній її течії та по ряду приток. Це територія, що прилягає здебільшого до старовинного міста Новгорода-Сіверського й відома в історичній літературі під назвою Сіверщини.
Матеріальна й духовна культура литвинів в основі своїй – українська. Як і в інших регіонах, тут розвивалися всі види господарської діяльності. У литвинів, як і загалом на Поліссі, відомими були різні ремесла й промисли, пов’язані з обробкою деревини, а одним із найпоширеніших занять жіноцтва в кожній селянській сім’ї було прядіння й ткацтво.
Також до місцевих лісових промислів належала заготівля лика на продаж для плетіння личаків. З молодих струнких пагонів липи, розрізавши їх уздовж, знімали кору і, висушивши її, в’язали в сніпки. Інколи її скручували калачиками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на базарах та ярмарках у вигляді вінків.
Житло литвинів і за своєю назвою (“хата”), і за всіма іншими ознаками теж українське. Це двокамерна й рідше трикамерна (хата й сіни), зрубна, знадвору і всередині побілена будівля з чотирисхилим солом’яним дахом. Чи не єдиною особливістю житла литвинів, причому лише в деяких селах, були розміщені над підлогою попід стіною “палаті”, де взимку спали. У новий час вони зникли. Хату впродовж дня не один раз підмітали, щотижня жінки за звичаєм підмазували припічок печі, підводили знадвору рудою або червоною глиною вікна й призьбу, а до свят наново обмазували й білили хату.
Улюбленою стравою литвинів, як і всіх українців, були галушки й особливо вареники, приготовлені з пшеничного борошна з сиром. Це була страва й на сніданок, і на обід, і на вечерю. На десерт подавали вареники з ягодами, вишнями, полуницями, чорницями, калиною, а також здобне печиво (“вушкі”) і мед.
Загальноукраїнськими рисами характеризується святковість, а також календарна, трудова й сімейна обрядовість литвинів. Але весільна обрядовість у них відзначалася деякими архаїчними рисами, що не збереглися до 2-ї половини ХІХ століття в центральних районах України.
Це стосується, зокрема, “продажі коси” нареченої – центральної обрядової дії на дівич-вечорі. Брат нареченої або її найближчий неодружений родич, стоячи біля молодої з дерев’яною шаблею в руці, правив з нареченого викуп “за косу молодої”. Той удавав, що пробує оволодіти нареченою без викупу, за що діставав шаблею і таки платив викуп.
Поряд з величальними піснями на весіллі в литвинів побутували “гукалки” (кожний куплет у них закінчувався на високій ноті протяжним “гу…у…у…”). Їх співали дружки і світилки перед прощанням молодої з батьками й рідною хатою.
Карпатські русини
Хто ж такі русини в Україні: окреме утворення, субетнос чи етнічна група? Справа в тому, що у реєстрі національностей України русини значаться як етнографічна група, яка при підведенні підсумків перепису населення об’єднується іншими (бойки, лемки, гуцули, поліщуки).Русини — етнонім, яким позначають нащадків історичних русинів Австро-Угорської імперії, які вживають цю назву для самоідентифікації. Чіткого тлумачення сучасного поняття “русини” не існує, це питання є доволі складним, навіть кровні родичі одночасно можуть визначати себе, як русинами, так і лемками, українцями, словаками та поляками.
Назва русини використовувалася українцями як самоназва до XIX століття, коли вона перестала використовуватися у Великій Україні. На відмінну від інших українських етнічних територій, процес зміни назви з “русинів на українців” у Підкарпатській Русі зазнавав труднощів через втручання угорської влади, яка від XII століття контролювала ці землі.
Після імміґрації на Балкани та до Північної Америки, що мала місце у XVIII–XX столітті, назва русини, хоч і значно менше, але все ж таки продовжує використовуватися і заноситься в офіційний реєстр національностей чи етнічних груп як в самостійній формі, так інколи і в об’єднаній — “русини-українці”, чи “українці-русини”.
На сьогодні самі русини компактно проживають в Угорщині, Румунії, Словаччині, Чехії, Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеґовині, США та Канаді.
А 7 березня 2007-го року Закарпатська обласна рада визнала русинів національною меншиною, а саме прийняла рішення про внесення в перелік національностей області національності “русини” та звернулася до Верховної Ради України з проханням визнати національність русинів на загальноукраїнському рівні.
Волиняни
Волиняни — плем’я, що утворило східнослов’янське українське населення та етнографічну групу.
Населяло з давніх часів територію Волині, північно-східну Галичину та басейн середнього Бугу.
Волиняни зберігали в одязі давні звички та традиції. Серм’яги носили брунатого кольору, часом також білого або чорного, обшиті біля коміра, на рукавах та біля кишень червоними шнурівками.
Носили червоні пояси та суконні або баранячі шапки, обшиті також шнурівками. Мали й каптурі, які в дощову погоду одягали на голову.
Із взуття носили чоботи.
Жінки носили чоботи на високих підборах червоного або, як подолянки, жовтого кольору. Спідниці були у них кольорові, в клітинку (клітинка була зелених, жовтих або червоних кольорів).
В багатьох місцях замість цілої спідниці носили дві плахти: одну ззаду і одну спереду.
Дівчата прикрашали голови квітами, а жінки олягали кольорову хустку або намітку, вишиту на кінцях.
Сорочки біля коміра та на рукавах вишивали білими, небесними або червоним кольорами.
На свята поверх строю одягали бекешу з небесного сукна, з чорних або сивих баранів.
Хати на Волині були переважно з дерева, мазані глиною та побілені.
Вони мали призьбу та були оточені земляним плотом (там де було мало лісу) чи дубовим тином.
Церкви у тих краяхбули трьохкупольні. Вози на Волині запрягали трьома або чотирма кіньми.
Отже, історія нашої країни переконливо доводить, що чи не кожен етнос, навіть не дуже численний, має у своєму розподілі етнографічні групи, позначені в культурі, мові й звичаях деякими специфічними рисами.
Джерело uamodna
тут: Південного Брута правильно: Південного Прута
Спасибо, исправили