“Віденка”, “Театралка”, “Монополка”, “Централка”, а також “Кришталева”, “Народна гостиниця”, “Касино де парі”, “Міраж”, “Пегас”, “Атляс” і “Під синьою фляжкою” – кав’ярні, в яких формувалася львівська еліта.
Не кожна влада, що приходила в місто, розуміла, що означає кавування по-львівськи. “Совіти”, до прикладу, взагалі ледь не знищили цю традицію!
Кав’ярня “Атляс”
Так повелося, що Львів, який би не був різний, багатьом асоціюється саме з кавою. У своїх блогах або живих журналах туристи, що побували в місті Лева, змальовують його ледь не кавовою столицею Європи.
Дивно, погодьтесь, і трохи надумано, та все ж є в тому щось цілком справедливе. Підходить Львову цей імідж, як і запах кави.
“Запахом чорної кави просякнуті вулиці Львова. І нагадує мені він Чехію. І Францію. І львів’яни справді особливі – всі наче поєднані невидимим зв’язком, ніби знаються між собою. Мій чоловік припускає, що всі вони рано чи пізно зустрічаються в кав’ярнях і генделиках, цукернях і різних забігайлівках, кавують час від часу, тож так і знаються, бо є щось між ними містично зв’язуюче”, – пише туристка з Польщі Маргарита на своїй сторінці у Facebook.
Про хід кави
У Львові справді давня традиція кавування. Цей феномен досліджував, зокрема, письменник Юрій Винничук.
Свої напрацювання він виклав у творі “Таємниці львівської кави”.
Письменник розповідає, що в місті здавна кожна кав’ярня мала особливу ауру. У ХІХ ст. у Львові переважали заклади віденського типу, де подавали до малого горнятка запашного напою три склянки зимної води. Існували у Львові каварні, в які ходили тільки чоловіки.
“Поява жінки в кав’ярні “Європейській” була тривожним винятком, бо збиралися там передусім люди інтересів. Природно, що жінок зі собою не брали. Але у вишуканіших кав’ярнях, особливо цукернях, повно було жіноцтва різного віку та в різноманітних строях”, – пише Юрій Винничук.
На початку ХХ ст. кав’ярні вважалися “люксою”, що могли собі дозволити далеко не всі. Та і заклади в ті часи були, радше, для людей інтересів, приїжджих, сфер вищих урядників, акторів і журналістів.
“Саме з цукерень почала свій переможний хід кава на завоювання львівської публіки. Літній павільйон цукерні Вольфа став збірним пунктом золотої молоді, сюди радо приходили великосвітські кралі.
Натомість дерев’яні каварні облюбували для себе повії, які своїм строкатим гардеробом шокували австріяків”, – пише Юрій Винничук.
Львів’янам однієї філіжанки кави вистачає на 40 хвилин – це оптимальний час для бесіди.
Той, хто допиває каву раніше, – не львів’янин!
Письменник розповідає, що в період Першої світової війни каварні і ресторації Львова переживали неспокійні часи.
Кава без цукру стала звичним явищем. Його подавали тільки за талонами. Дефіцит був настільки суттєвим, що влада вирішила взагалі не подавати цукру у кав’ярнях, аби запобігти спекуляції. Та приносити його зі собою дозволяли.
“Коли 12 серпня 1920 року в ресторації готелю “Брюлловський” відвідувачеві подали подвійну порцію цукру, що суперечило розпорядженню міністерства, адміністрацію каварні покарали на 20 марок”, – зазначає Юрій Винничук.
У той час дефіцитом була й цитрина, тож у газетах радили використовувати до чаю замість неї… румбарбар!
Як кав’ярні з підпілля виходили
Письменник розповідає і про враження від львівських традицій російського офіцера-інтелігента, описаних у російському часописі “Всходы” за 1915 рік.
“За газетярами прокидаються каварні, молочарні, гербатярні. Тут, у глибині невисоких, але чистих каварень, щоранку можна побачити той Львів, яким він був до приходу “наших” (російських) військ. Тут за невеликими столиками з газетами в руках і горнятками апетитно паруючої кави ви побачите львівських політиків і ділків. Тут усі один одного знають, у кожного роками насиджене місце. Якщо випадково заходить сторонній, на нього дивляться з подивом і підозрою”, – розповідав офіцер.
Після війни традиції каварень зруйнували.
“Визволителі не знали, що воно – каварні. У них були чайні – гидкі брудні забігайлівки, в яких було багато чого, крім чаю. Кава з підпілля вийшла щойно на початку 60-тих. Першу каварню відкрили на вулиці Дорошенка, другу – на площі Міцкевича”, – пише Юрій Винничук.
Потроху львівські традиції кавування, що, вочевидь, муляли око “совітам” (адже не в питті кави суть справи була, а у спілкуванні бунтівних інтелігентів Львова), почали виходити з підпілля.
Колись кав’ярня приваблювала безкоштовними газетами, зараз – наявністю Wі-Fі
Коли каварень стало більше, кожен обирав “свою”. Нею ставала та, що найкраще відповідала темпераменту. “З відкриттям “Кентавра” на розі площі Ринок і вулиці Галицької туди перекочувала не тільки еліта, а й студентство.
Ту кнайпу називали “Спиною до “совіцької” влади”, бо була вона позаду ратуші, – пише Юрій Винничук. – Кнайпа на Валовій називалася “Сільрадою”, бо там, за ширмою, де було тільки два столики, засідали лише “свої”, зокрема, письменники та журналісти.
Коли згодом ширму зняли, вони перекочували до кнайпи навпроти Галицького базару. Та забігайлівка була цінна тим, що починала працювати о 7.00. Саме тому прозвали її “Утро нашей родины”.
Львів кавовий – новітня міфологема
Натомість відомий львовознавець Ілько Лемко, який любить каву і, вочевидь, є гурманом (бо його улюблена кав’ярня – “Вірменка”, де напій досі готують у нагрітому піску), певен, що Львів кавовий – міфологема.
“Це новітня міфологема. До радянської влади Львів не був ані містом кави, ані містом пива. Це було типове європейське місто. Кава – легенда радянської епохи. А ми зараз із того користаємо, щоби розвинути Львів як туристичне місто. Що цікаво, до 1939 року якихось згадок про те, що місто Лева – місто кави, нема. Для Радянського Союзу і диких народів цей напій був чимось особливим, елітарним. А тут, у Львові, пили каву як… європейці”, – каже Ілько Лемко.
Зі слів львовознавця, призначення кав’ярень не змінилося: вони, як і раніше, приваблюють тим, що в затишку можна погомоніти чи почитати.
До радянської влади Львів не був ані містом кави, ані містом пива. Це було типове європейське місто. Кава – легенда радянської епохи. А ми зараз із того користаємо, щоби розвинути Львів як туристичне місто.
“Була кав’ярня “Монополь”, де ще донедавна був Будинок книги. У ній були свіжі газети. Туди заходив Іван Франко зі своїми студентами для того, щоби безкоштовно почитати газети й погомоніти. Кав’ярня приваблювала тим, що там були безкоштовні газети. Зараз заклади манять тим, що в них є безплатний Wі-Fі”, – розповідає “Пошті” Ілько Лемко.
Співрозмовник поділився секретом, як за філіжанкою кави впізнати містянина. Каже, що львів’янам однієї філіжанки кави вистачає на 40 хв. – це оптимальний час для бесіди. Той, хто допиває каву раніше, – нельвів’янин!
Назва – душа закладу
Кав’ярні у Львові були різними, але вони завжди відображали те, чим живе кнайпа та її постійні засідателі.
“У місті були кав’ярні з політичними назвами. Колись був заклад “Банзай” – як політична підтримка Японії під час російської війни. Любили французькі назви.
Найоригінальніші були кав’ярні, що орієнтувалися на місцевого споживача. Вони мали дуже оригінальні назви на кшталт “Оселедець на ланцюзі” або “Лисий мацько”. Мені дуже подобалася назва “Під мухою”, – розповідає історик і львовознавець Ігор Лильо.
Співрозмовник певен: сьогодні назви кав’ярень спаскудилися.
“Не люблю в Західній Україні кав’ярень із назвами на кшталт “У Василя”, адже це російські кальки. Одного разу бачив кафе-бар у Львівській області з назвою “Волна”. Я запитав жартуючи, чому не “Хвиля”? Мені відповіли: “Та ви шо? То в честь наших господарів – Володі і Наталі!” – каже Ігор Лильо.
Так склалося, що, мабуть, нема такого львів’янина, який би себе не ідентифікував із львівською кав’ярнею. “І відомі люди колись так чи інакше якісь кав’ярні собі облюбували. Цих традицій ніхто не вигадав – вони витримали багато років, – каже історик. – Я кави не п’ю. Ба більше, відкрию вам велику таємницю: Іван Франко та Юзеф Пілсудський кави не пили, оскільки були чайоманами”.
Автор Вікторія Савіцька, Тетяна Оліярчик
Джерело Львівська Пошта